Рівень функціонування правової системи у будь-якій державі напряму залежить як від удосконалення механізму правового регулювання, так і механізму правозастосовної діяльності. Точність переводу нормативних положень в русло конкретних суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, визначення підстави для кримінального переслідування особи є однією із гарантій забезпечення верховенства права. Центральне місце серед засобів, які сприятимуть цьому, посідає юридична техніка. У статті з техніко-юридичного погляду проаналізовані особливості конструювання диспозицій статей 111, 114, 132, 145, 159, 163, 168, 182, 209-1, 232, 232-1, 328, 330, 361-2, 381, 387, 422 КК України. Визначено, що в низці ситуацій, які є предметом кримінально-правової охорони, регулятивне законодавство передбачає випадки правомірного поширення інформації з обмеженим доступом, використовуючи різні юридичні терміни для позначення протиправної та правомірної поведінки. Автори дійшли висновку, що вказівка на «незаконність» розголошення інформації в тексті кримінального закону вжито некоректно, оскільки регуляторами правомірності поведінки особи можуть стати й інші фактори (нормативні акти локальної дії, правозастосовні акти, воля володільця інформації тощо). Запропоновано виключити з диспозицій статей 145, 182, 232, 232-1, 361-2 КК України відповідну ознаку, а також уніфікувати термінологію кримінального закону в частині позначення діяння.
інформація з обмеженим доступом, таємна інформація, розголошення інформації, бланкетна диспозиція, змішана протиправність