У статті досліджено санкційну політику Європейського Союзу як інструмент забезпечення прав людини з фокусом на Глобальному режимі санкцій ЄС у сфері прав людини 2020 року. Метою дослідження було окреслити сучасний стан правового режиму, виявити виклики його застосування та запропонувати напрями вдосконалення. Застосовано системний підхід і поєднання формально-юридичного, порівняльно-правового, історико-правового методів. Розглянуто процес оформлення глобального режиму санкцій як «горизонтального» (тематичного) інструменту, що дозволяє адресно реагувати на серйозні порушення прав людини незалежно від юрисдикції, поєднуючи заборону в’їзду, замороження активів і заборону надання коштів. Практика застосування засвідчила його придатність для підтримки міжнародних стандартів прав людини та координації з партнерами, але висвітлила нерівномірність і вибірковість включень, залежних від вимоги одностайності в Раді ЄС. Ідентифіковано процесуальні ризики: обмежена прозорість обґрунтувань, складність доступу підсанкційних осіб до доказової бази, неоднаковість національного виконання (візові обмеження, виявлення/замороження активів). Відсутність корупції як самостійної підстави звужує охоплення режиму порівняно з аналогами США та Великої Британії, що обмежує вплив на мережі, де порушення прав людини поєднані з клептократією. Перехресна координація санкційних списків різних режимів зростає, однак залишається неповною, що створює «вікна обходу». Практична значущість дослідження полягає у можливості використання його результатів для розширення матеріальних критеріїв, що можуть слугувати підставою для запровадження санкцій, підвищення прозорості і частоти перегляду списків із гарантіями права на захист, інституціалізації моніторингу виконання санкцій на рівні ЄС та поглиблення міжнародної координації
обмежувальні заходи; цільові санкції; глобальний санкційний режим ЄС; міжнародне право санкцій; зовнішня політика ЄС